5 nanomeetrit!
Фосфоліпідний бішар — це пласт із молекул фосфоліпідів завтовшки в два шари, і він є основною структурою майже всіх клітинних мембран. Його товщина становить близько 5 нанометрів, якщо міряти від зовнішнього краю голівок молекул з одного боку до голівок з іншого. Нанометр — це мільярдна частка метра.
Кожен фосфоліпід має голівку, яку притягує вода, і два хвости, які уникають води. У бішарі голівки звернені до води з обох боків, а хвости сходяться посередині, утворюючи серцевину, що відштовхує воду. За вимірюваннями, розглянутими в 2000 році, повну товщину бішарів із фосфатидилхоліну, поширеного фосфоліпіду, оцінюють у 4,4–4,7 нанометра в рідкій формі, яка трапляється в живих клітинах. У холоднішій, більш упорядкованій формі вона сягає 5,2 нанометра.
Серцевина, що відштовхує воду, становить 2,6–2,9 нанометра товщини рідкого бішару. Справжні клітинні мембрани містять суміш багатьох видів ліпідів. Рентгенівські вимірювання, опубліковані 2004 року, показали 3,6–4,3 нанометра між фосфатними групами з двох боків мембран клітин печінки щура, а голівки сягають трохи далі за фосфати.
Мембрани також густо насичені білками, які займають приблизно половину площі мембрани, і багато білків виступають за межі мембрани з обох боків. Якщо враховувати їх, цілу мембрану часто описують як таку, що завтовшки 5–10 нанометрів.
Бішар відокремлює воду та розчинені речовини всередині клітини від тих, що зовні. Його серцевина, яка відштовхує воду, є бар’єром для води та для речовин, молекули яких заряджені або полярні, тобто в полярної молекули електричний заряд розподілений нерівномірно. Фосфоліпіди самі утворюють бішар, якщо їх помістити у воду, і результат сам себе відновлює. Дуже тонка голка може пройти крізь клітинну мембрану, не прорвавши її, а коли голку витягують, мембрана стікається назад.
Науковці виявили клітинну мембрану в 1890-х роках, а в 1915 році з’ясували, що вона складається переважно з ліпідів і білків. У 1935 році Г’ю Девсон і Джеймс Даніеллі висунули припущення, що мембрана збудована як бутерброд: ліпіди слугують начинкою, а білки — хлібом. У 1950-х роках просвічувальні електронні мікроскопи показали, що серцевина мембрани є подвійним шаром, а не одинарним.
У 1972 році С. Дж. Сінгер і Гарт Ніколсон запропонували рідинно-мозаїчну модель, яка й досі найкраще пояснює, як мембрани побудовані й діють. Вона уявляє мембрану як мозаїку з фосфоліпідів, холестеролу, білків і вуглеводів, що плавають і зсуваються одне повз одного, як вільні плитки.